Охорона здоров’я України 2013 – 2014: здобутки, проблеми та шляхи вирішення

23–24 січня 2014 р. у Києві відбулося розширене засідання колегії Міністерства охорони здоров’я України, присвячене підсумкам роботи установи у 2013 р. та планам щодо розвитку медичної галузі у майбутньому. Слід зазначити, що вперше за роки незалежності України окремий день у роботі колегії було присвячено діяльності фармацевтичного сектору системи охорони здоров’я. Загалом питання, які обговорювалися під час роботи колегії, та шляхи їх вирішення знайшли відображення у підсумковій доповіді міністра охорони здоров’я України Раїси Богатирьової^*, яку ми і пропонуємо до уваги наших читачів.

Здобутки

Починаючи виступ, міністр акцентувала увагу на принципових змінах у показниках здоров’я населення, діяльності органів та закладів системи охорони здоров’я. Незаперечним фактом, за її словами, є зниження малюкової та материнської смертності, що інтегрально віддзеркалює не лише стан медичної допомоги, а й розвиток суспільства, про що йдеться у Цілях розвитку тисячоліття Організації Об’єднаних Націй (ООН). Результатів, якими завершено 2013 р., досягнуто вперше в історії України. За попередніми даними малюкова смертність становила 7,9 на 1000 народжених живими, а материнська — 11,3 на 100 тис. народжених живими, що, на думку міністра, є першим наслідком регіоналізації перинатальної допомоги та створення перинатальних центрів. Так, за ініціативи Президента України за останні 2 роки відкрито 12 перинатальних центрів, у яких вже з’явилося на світ понад 40 тис. немовлят.

Підвищилася виживаність хворих на злоякісні пухлини тривалістю до одного і до п’яти років з часу встановлення діагнозу, знизилася онкологічна захворюваність.

Р. Богатирьова звернула увагу присутніх на ще один механізм вдосконалення засад фінансово-економічної діяльності, наголосивши на необхідності розробки і впровадження системи діагностично споріднених груп, підготовці уніфікованої системи розрахунку вартості медичних послуг, без чого укладання договорів про медичне обслуговування між медичними закладами і відповідними розпорядниками бюджетних коштів неможливе. Вирішити цю проблему допоможе прийняття Закону України «Про особливості діяльності закладів охорони здоров’я», який подано до Верховної Ради України.

Міністр нагадала, що укладання договорів є одним із завдань Програми економічних реформ та національного плану дій.

Вперше в законі визначаються засади контрактних та договірних відносин між надавачами медичних послуг та їх замовниками. Документом передбачено визнання засад функціонування лікарського самоврядування як важливої відповідальної незалежної та професійної складової забезпечення охорони здоров’я громадян та гарантій надання якісної медичної допомоги. На думку Р. Богатирьової, ухвалення цього законопроекту буде відповіддю на вже давно сформований запит суспільства та медичної спільноти відносно того, якими механізмами не адміністративного, а професійного регулювання можна досягти сучасного рівня фаховості й відповідальності в самій медичній діяльності, та в якій формі, обсязі та за яких умов можлива передача певних суто медичних професійних повноважень від держави до медичного професійного товариства.

Р. Богатирьова також звернула увагу на те, що в країні налагоджується ситуація щодо проведення імунопрофілактики.

Дуже важливою, за словами міністра, була і залишається співпраця із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями. Європейський Союз, США, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ, Глобальний фонд для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією надають Україні ресурсну та фінансову допомогу для подолання епідемій та соціально значимих захворювань щорічно у обсягах, які сягають сотень мільйонів доларів США. Але, окрім коштів, надзвичайно важливою є технічна та експертна допомога міжнародних колег. У свою чергу, Україна активно включилася у фахові дискусії та процеси розробки і прийняття міжнародних документів та цілеспрямованих заходів ВООЗ в цілому та Європейського регіонального бюро ВООЗ зокрема. Особливо важливою для України була участь у розробці та прийнятті Європейської політики «Здоров’я-2020».

Визнанням ролі України у міжнародній діяльності з охорони здоров’я стало обрання представника нашої держави — міністра охорони здоров’я — на посаду віце-президента Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, яке відбулося у 2013 р. у Женеві під час проведення 66-ї Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я. Р. Богатирьова також зазначила, що успіхи України у боротьбі зі СНІДом відзначені й на рівні ООН. Вона нагадала, що ще 10–15 років тому Україну відносили до держав із вкрай несприятливою динамікою поширення цього захворювання, а сьогодні вона в числі успішних лідерів, які борються зі СНІДом, наш досвід переймають інші країни.

Робота щодо подолання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні високо оцінена заступником Генерального секретаря ООН, виконавчим директором ЮНЕЙДС Мішелем Сідібе під час візиту в Україну у жовтні 2013 р. Він підкреслив, що прогрес України у протидії ВІЛ-інфекції є історією успіху в Європейському регіоні, й Україна сьогодні має шанс зупинити епідемію за умови розвитку державного лідерства та забезпечення сталості програм.

Також наявна позитивна динаміка боротьби з туберкульозом і цілим рядом інших захворювань, багато з яких знаходиться під особистим контролем Президента України.

Міністр наголосила, що навіть в умовах вкрай недостатнього фінансування відзначені позитивні зміни, яких досягнуто самовідданою працею медичних колективів, і висловила особливу подяку всім присутнім та колегам на місцях.

Проблеми та шляхи їх вирішення

Однак невирішених проблем і перешкод, як зазначила міністр, є значно більше, ніж уже вдалося подолати.

Досі не вдається переорієнтувати діяльність сфери охорони здоров’я на профілактичні рейки. Але чи залежить це лише від працівників галузі? Звичайно ж, ні, адже всім відомо, які є чинники поза сферою впливу медиків і те, як саме вони впливають на формування здоров’я населення.

Тому необхідний міжсекторальний підхід у питаннях збереження здоров’я. І в цьому контексті було б слушним послатися на матеріали Наради міністрів, що проходила в Естонії у жовтні 2013 р. під егідою ВООЗ, де підкреслено: «Системи охорони здоров’я — це більше ніж надання медичної допомоги, вони повинні передбачати більш широкий комплекс заходів щодо захисту здоров’я, забезпечення активного довголіття і благополуччя». Цією тезою зазначена необхідність комплексного підходу до збереження здоров’я.

Міжсекторальний підхід покладено і в основу програми «Здоров’я-2020: український вимір», поданої на розгляд Верховної Ради для затвердження її відповідним Законом. Варто лише пришвидшити це прийняття.

Профілактичному розділу роботи слід надати системності. Тому актуальним завданням є запровадження системи контролю захворювань і їх профілактики, аналогу СDC (Centers for Disease Control and Prevention). У плані реалізації цього завдання вже створено Український центр контролю за соціальними хворобами Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України, як інституцію майбутньої системи громадського здоров’я.

Незважаючи на здобутки, стан захворюваності на ВІЛ-інфекцію та туберкульоз залишається серйозним викликом для країни. Тому невідкладним завданням є прийняття Закону «Про затвердження загальнодержавної цільової соціальної програми протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2014–2018 роки». Проект цього Закону розроблено МОЗ та Державною службою України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, він знаходиться у Верховній Раді України.

Саме державне лідерство та забезпечення сталих програм у цих напрямах стало запорукою прийняття Глобальним фондом у грудні 2013 р. позитивного рішення щодо продовження фінансування гранту за компонентом «СНІД» на 2014–2016 рр.

Незважаючи на певні позитивні зміни в боротьбі з туберкульозом, такі як зниження захворюваності на всі форми активного туберкульозу, серйозною проблемою залишається поширення його резистентних форм, що створює ризик погіршення епідемічної ситуації в майбутньому. Важливим інструментом для удосконалення системи управління інформацією в сфері контролю за туберкульозом є впровадження у всіх регіонах України електронного реєстру хворих. За оцінками міжнародних експертів, це один із найбільш успішних комплексних інформаційних проектів у сфері охорони здоров’я у Європейському регіоні ВООЗ.

Щодо запобігання інфекційним захворюванням є певні позитивні зміни, а от профілактика неінфекційних хвороб залишається білою плямою в діяльності закладів охорони здоров’я. У цьому плані великі надії покладаються на сімейну медицину, на рейки якої трансформується первинна медико-санітарна допомога. Адже відомо, що переважна більшість завдань, покладених на первинну медико-санітарну допомогу, носять профілактичну спрямованість.

Зараз, на думку Р. Богатирьової, варто відповідно доповнити плани і програми підготовки лікарів загальної практики — сімейної медицини згідно з новими кваліфікаційними характеристиками, в основу яких покладено компетентністний підхід. Сімейний лікар має стати членом кожної родини, а головне його завдання — збереження здоров’я сім’ї. Для цього, безумовно, потрібен час. Лідерство тут має належати керівникам навчальних медичних закладів усіх рівнів.

Слід також повернутись обличчям до роботи центрів здоров’я, які функціонують у регіонах. Адже саме вони раніше були осередками формування здорового способу життя, що є ключовим у профілактиці хронічних неінфекційних захворювань. Відтепер цим закладам доцільно надати нового змісту в роботі, а, можливо, зробити їх функціонально підпорядкованими Українському центру контролю за соціальними хворобами МОЗ.

Окремо зупинившись на функціях системи громадського здоров’я, Р. Богатирьова зазначила, що до цього часу її функції виконувала Державна санітарно-епідеміологічна служба (далі — Держсанепідслужба) в частині нагляду за об’єктами середовища життєдіяльності людини і потенційно небезпечними чинниками, протиепідемічних заходів та реагування на надзвичайні ситуації. Проте звична діяльність Держсанепідслужби спрямована переважно на заходи щодо об’єктів середовища, небезпечні чинники, а не заходи щодо здоров’я населення. Нещодавні адміністративні зміни, які реорганізували Держсанепідслужбу, не добавили сьогодні дієвих інструментів. МОЗ України для реалізації політики збереження і зміцнення здоров’я населення необхідно активно займатися пошуком і визначенням цих інструментів. Ось чому, враховуючи, що виконання зазначених функцій вкрай важливе для сталого розвитку суспільства і економіки, МОЗ поставило за мету створення в Україні відповідних інституційних засад сучасної ефективної системи громадського здоров’я в національній системі охорони здоров’я. За визначенням ВООЗ, система громадського здоров’я — це організовані зусилля суспільства, насамперед через відповідні державні інституції з метою поліпшення, зміцнення, захисту й відновлення на основі колективних дій та забезпечення виконання таких функцій, як:

• цільове спостереження, нагляд за станом здоров’я та благополуччя населення;
• моніторинг та реагування на небезпеку для здоров’я та надзвичайні ситуації;
• захист здоров’я, включаючи забезпечення безпеки середовища життєдіяльності, умов праці, харчових продуктів та інші детермінанти;
• зміцнення здоров’я, включаючи дії, спрямовані на соціальні детермінанти та нерівність у підтриманні здоров’я;
• профілактика захворювань, включаючи ранню діагностику хвороб;
• забезпечення стратегічного управління в інтересах здоров’я та благополуччя;
• забезпечення системи громадського здоров’я кваліфікованими і в достатній кількості трудовими ресурсами;
• забезпечення стійких організаційних структур та фінансування;
• просвітницька робота, комунікація та соціальна мобілізація в інтересах здоров’я;
• розвиток досліджень у сфері громадського здоров’я для наукового обґрунтування політики і практики.

У сфері охорони здоров’я в цілому потрібне розуміння ролі та змісту сучасної системи громадського здоров’я не лише щодо інфекційних, епідеміологічних захворювань, але й стосовно неінфекційних захворювань та низки сучасних вирішальних факторів охорони здоров’я, як це визначено в європейському плані дій щодо посилення систем громадського здоров’я. Принципи міжсекторального підходу щодо охорони здоров’я у політиці всіх країн, а також ціла низка наявних заходів у соціальних, економічних та поведінкових детермінантах неінфекційних хвороб ще, на жаль, повністю не оцінені та не введені у практику. Поки що роль держави обмежується нормативним та директивним регулюванням, вертикальною системою нагляду і контролю, інспекціями та перевірками. Такий важливий і ефективний ресурс, як міжсекторальна взаємодія та створення горизонтальних мереж співпраці, використовується в нашій країні вкрай недостатньо. Серед основних аспектів діяльності системи громадського здоров’я першочергову увагу необхідно приділяти факторам, пов’язаним зі способом життя (безпечне середовище в житті людини, фізична активність, раціональне харчування та шкідливі звички, такі як тютюнопаління, вживання алкоголю, наркоманія і токсикоманія).

Для успішного епідеміологічного нагляду та реалізації профілактичних заходів щодо інфекційних та неінфекційних захворювань необхідні:

• комплексність і системність у спільних сучасних зусиллях, а саме раціональне використання первинної ланки надання медичної допомоги в частині профілактики та раннього виявлення інфекційних та найпоширеніших хронічних неінфекційних хвороб шляхом запровадження цільових скринінгових програм та поліпшення збору інформації щодо середовища життєдіяльності людини;
• донозологічний контроль стану здоров’я з формуванням груп ризику розвитку хронічних неінфекційних захворювань та впровадження серед них заходів для мотивації до здорового способу життя;
• епідеміологічний моніторинг стану здоров’я і створення безпечного навколишнього середовища;
• профілактика контрольованих інфекційних захворювань і профілактика соціально небезпечних інфекційних хвороб.

Ефективність цих зусиль безпосередньо залежатиме від реалізації сучасної стратегії громадського здоров’я, розробки політики та законодавчого забезпечення, інституціональних змін, зміцнення організаційно-кадрового потенціалу та інформаційно-комунікативного супроводу.

Таким чином, у найближчий час необхідно зробити функціональну, структурну, ресурсну модель системи громадського здоров’я в Україні та завершити роботу над відповідним законопроектом. Реалізація цих завдань у довготерміновій перспективі дозволить досягти створення безпечного середовища життєдіяльності людини, підвищення ефективності профілактики контрольованих інфекцій та профілактики соціально небезпечних хвороб, раціонального використання існуючих структур системи охорони здоров’я шляхом їх структурної перебудови та оптимізації.

Наступним вагомим напрямом перетворень у сфері охорони здоров’я є зміни в засадах фінансово-економічної діяльності. Міністр нагадала, що в кожній європейській країні функціонує система охорони здоров’я із власною моделлю фінансування. Вона переважно базується на принципах обов’язкового соціального медичного страхування чи на загальній системі оподаткування, чи на прямих платежах за медичні послуги самого населення.

Однак проведений експертами ВООЗ аналіз особливостей і тенденцій фінансування охорони здоров’я дозволяє зробити висновок про те, що оптимальна формула видатків має бути представлена таким чином: не менше 70% мусить покриватися за рахунок податків і внесків обов’язкового медичного страхування. І лише решта може забезпечуватися приватним фінансуванням та прямими платежами населення.

Вищезазначене є ще одним підтвердженням необхідності доопрацювання та прийняття Закону «Про обов’язкове соціальне медичне страхування», черговий проект якого підготовлений.

Для ефективної роботи системи охорони здоров’я вже сьогодні необхідні зміни цілого ряду законодавчих, підзаконних та галузевих нормативно-правових документів. Певні напрацювання, які вже є в пілотних регіонах, слід вивчати і поширювати на інших адміністративних територіях. Це стосується консолідації бюджетних коштів для надання первинної медичної допомоги на рівні бюджету району, фінансування видатків на охорону здоров’я лише за двома кодами економічної класифікації видатків (поточні й капітальні). Саме цим передбачається встановлення пріоритету економічної доцільності над бухгалтерською точністю та дисципліною.

Потребує змін і формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій, вирівнювання та коштів, що передаються до Державного бюджету) між Державним і місцевими бюджетами.

Як свідчить досвід, у пілотних регіонах і деяких інших областях на сьогодні відпрацьовані організаційні, адміністративні та функціональні моделі територіальної системи охорони здоров’я, однак поки що не створено адекватної та ефективної ресурсної моделі охорони здоров’я населення всієї країни. На погляд міністра, однією з проблем, яка не дозволяє достатньо коректно обґрунтувати ресурсну модель, є невизначеність джерел фінансування та ресурсного забезпечення усіх елементів моделі, а також відсутність визначеної та законодавчо закріпленої відповідальності повноважень суб’єктів за відповідний ресурс. Цю проблему необхідно вирішувати, інакше започатковані реформи можуть не досягти позитивних перспектив.

Саме реалізація обґрунтованої ресурсної моделі зможе забезпечити сталий розвиток системи охорони здоров’я. Крім цього, є ще одне питання, яке безпосередньо пов’язане із проблемою всезростаючих фінансових і ресурсних потреб системи охорони здоров’я у зв’язку з постарінням населення, складною медико-демографічною ситуацією і зростанням попиту на медичну допомогу в перспективі. Очевидно, що ця проблема торкнеться не тільки України та країн із слабкою економікою, а й багатьох країн Європи. У зв’язку з цим необхідно вже зараз звернути увагу на те, що зазначену проблему доведеться вирішувати не лише в економічній, ресурсній чи організаційній площині. Ще складнішим завданням стане моральний та етичний бік доступності або недоступності медичної допомоги певним віковим та соціальним категоріям населення, особливо з позицій задекларованих і прийнятих Україною ціннісних принципів охорони здоров’я.

Найбільш важливим для успішного функціонування системи охорони здоров’я є впровадження високовартісних медичних технологій, яке навіть у розвинених країнах приводить до суттєвих змін і перерозподілу коштів. Що тоді говорити про економічно менш розвинуті країни та такі, як наша — з перехідною економікою, в яких фінансування охорони здоров’я здійснюється з громадських фондів споживання, зокрема тільки з бюджету. В такому разі виникають ризики істотних перекосів у фінансуванні різних секторів системи охорони здоров’я, які, в свою чергу, призводять до дефіциту коштів на надання медичної допомоги великій кількості пацієнтів, які потребують технологій нижчої вартості. На початку 2000-х років дискусія з цього приводу вже починалася, і ключовим у ній було питання доцільності оцінки нової технології щодо економічної можливості забезпечення справедливої доступності до неї всіх, хто потребує, без створення небезпечних перекосів у фінансуванні інших секторів охорони здоров’я. На переконання Р. Богатирьової, слід враховувати морально-етичний бік проблеми.

Щодо підготовки необхідних нормативних документів з цих питань, то зазначені завдання перш за все стосуються Інституту стратегічних досліджень МОЗ України.

Розглядаючи фінансовий блок, міністр нагадала і про проблему державних закупівель. Незважаючи на різні міфи в засобах масової інформації щодо цього питання, можна ствердно сказати про те, що 3-й рік поспіль система державних закупівель демонструє помітне підвищення ефективності. У 2013 р. за результатами державних закупівель заощаджено понад 200 млн грн. Високий рівень конкуренції закупівель став запорукою зниження цін і збільшення обсягів, а відкритість і публічність процесу забезпечили ефективну реалізацію державних програм і заходів з охорони здоров’я.

Торкнувшись питань реалізації пілотного проекту щодо запровадження державного регулювання цін на лікарські засоби для лікування осіб з гіпертонічною хворобою, Р. Богатирьова зазначила, що перші результати зазначеного проекту свідчать передусім про мінімізацію самолікування, яке останнім часом набуло загрозливих масштабів. Нині кількість пацієнтів із гіпертонічною хворобою, які звернулись до лікаря та отримали лікувальні засоби за його призначенням, зросла з 14 до 76%. І це, на думку міністра, дуже переконливий індикатор успіху. Далі очікується зниження частоти інсульту та інфаркту міокарда і смертності від цих причин.

Наступним кроком пропонується запровадити пілотний проект для хворих на цукровий діабет 2-го типу з метою забезпечення їх гіпоглікемізуючими препаратами, що підвищить доступність ліків для ≈40% хворих.

Проте зміни, які відбуваються в системі охорони здоров’я, і навіть приносять позитивні результати, не будуть сприйняті медиками без невідкладних суттєвих змін в оплаті праці. На сьогодні ці зміни торкнулися лише медичного персоналу первинної ланки пілотних регіонів. Юридичним підґрунтям для цього, як відомо, стала відповідна Постанова Кабінету Міністрів України, яка передбачає виділення двох складових заробітної плати: постійна (базовий посадовий оклад, згідно з Єдиною тарифною сіткою) і змінна (за обсяг і якість виконаної роботи). Однак методика розрахунку останньої потребує вдосконалення.

Сьогодні слід працювати і над пакетом документів про запровадження таких підходів до оплати праці й для інших (непілотних) адміністративних територій вже з 2015–2016 рр. Це завдання є адресним для Департаменту економіки та ресурсного забезпечення.

Важливе місце у діяльності керівників місцевих органів влади має зайняти розробка, затвердження та реалізація регіональних програм місцевих стимулів. Бажано, щоб ці програми були середньостроковими (3–5 років).

Надання медичної допомоги залежно від її виду

За роки незалежності в Україні прийнято і реалізується потужний комплекс загальнодержавних документів щодо охорони здоров’я. Здоров’я населення в них визнано національним пріоритетом. Водночас рівень медичної допомоги як складової в його забезпеченні залежить від доступності та якості медичної допомоги.

Доступність допомоги стосується, перш за все, таких її видів, як первинна та екстрена медична допомога.

Щодо первинної медичної допомоги, то, безумовно, буде продовжено розвиток мережі амбулаторій. Слід довести їх кількість до норм, встановлених МОЗ України, а також здійснити ресурсне забезпечення цих закладів відповідно до табеля оснащення, включаючи сучасні інформаційні технології.

Надзвичайно важливою складовою для розширення мережі амбулаторій, яке здійснюється шляхом будівництва чи реконструкції, є розробка і затвердження державних будівельних норм та санітарних норм і правил для цих закладів. При новому будівництві амбулаторій варто передбачати також поряд будівництво аптечних закладів та житла.

У зв’язку з активною роботою щодо створення центрів первинної медико-санітарної допомоги міністр наголосила на необхідності підходити до цих питань виважено. Існуючі поліклініки, особливо у великих містах, доцільно трансформувати в консультативно-діагностичні центри, що дасть можливість зберегти доступність медичної допомоги та раціонально й ефективно використати медичне обладнання.

Згідно з пропозиціями з пілотних регіонів, потребує також удосконалення система лабораторної служби шляхом централізації багатокомпонентних досліджень та організації розгалуженої мережі пунктів забору біологічних матеріалів в амбулаторіях. Потребує також доопрацювання організація надання стоматологічної та невідкладної медичної допомоги на первинному рівні.

Незавершеним є питання створення електронного реєстру пацієнтів, що буде необхідним і для системи майбутнього медичного страхування.

Р. Богатирьова зазначила, що це лише окремі невирішені проблеми трансформації первинної медичної допомоги на сучасному етапі, але враховуючи значимість розвитку первинної допомоги, доцільним, на її думку, є розробка і запропонування Уряду відповідної Державної програми та реалізація її як національного проекту. Зразок такої успішної моделі в Україні — це, перш за все, Національний проект «Нове життя — нова якість охорони материнства та дитинства».

Щодо екстреної медичної допомоги, то варто і надалі здійснювати моніторинг як виконання Закону України «Про екстрену медичну допомогу», так і функціонування самої системи. Необхідно продовжити формування мережі пунктів постійного та тимчасового базування бригад екстреної медичної допомоги для забезпечення норм прибуття на місце подій, пришвидшити створення централізованої та регіональних оперативно-диспетчерських служб. Звичайно, першочергове значення для організації екстреної медичної допомоги має кадровий потенціал, починаючи зі штатних нормативів, укомплектованості штатних посад та професійного рівня спеціалістів. У зв’язку з цим слід внести до Класифікатора професій посаду «Лікар невідкладних станів». При формуванні обласних бюджетів необхідно передбачати для системи екстреної медичної допомоги кошти не лише на ліки, а й на оснащення бригад медичним обладнанням. Варто також надати право передавати ліки, термін дії яких закінчується, із закладів екстреної медичної допомоги у відділення екстреної (невідкладної) допомоги стаціонарних закладів. Безумовно, слід також продовжити модернізацію автопарку.

Міністр висловила декілька думок щодо необхідних організаційних змін на вторинному рівні надання медичної допомоги, зазначивши, що центральне місце тут належить формуванню закладів нового типу, якими повинні стати багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування. У створенні таких лікарень також має бути етапність. Передусім, це створення в зазначених лікарнях відділень невідкладної допомоги, необхідних діагностичних підрозділів, відділень анестезіології та інтенсивної терапії, операційних блоків. Але організації такого закладу має передувати розробка та затвердження нормативів навантаження на лікарів та інший персонал профільних відділень, а відповідно, і штатних нормативів. Поряд з цим має здійснюватися формування і затвердження маршрутів пацієнтів, які потребують інтенсивного лікування.

У перспективі лікарні інтенсивного лікування стануть осередками для формування госпітальних округів.

Щодо третинної медичної допомоги, то спільним завданням є завершення роботи над переліком захворювань і станів, медична допомога при яких надається в закладах третинного рівня.

Усі рівні медичної допомоги пронизує необхідність поліпшення якості її надання. Тут не можна не зазначити, що за останні роки певною мірою сформована система управління якістю медичної допомоги. Працюють усі її складові: акредитація закладів, ліцензування медичної діяльності, сертифікація лікарських засобів, стандартизація медичної допомоги й атестація медичних кадрів. Кожна з цих складових унормована відповідними документами. Однак вони потребують постійного доповнення у зв’язку зі змінами, що відбуваються не лише в галузі, а й у суспільстві в цілому.

У цьому аспекті міністр акцентувала увагу присутніх на стандартизації медичної допомоги, зазначивши, що, незважаючи на затвердження вже достатньої кількості уніфікованих клінічних протоколів за різними нозологіями та патологічними станами, суттєво відстає розробка локальних протоколів, що стримує впровадження в конкретних закладах нових технологій, заснованих на принципах доказової медицини.

Щодо оцінки якості професійного рівня медичних працівників, то Р. Богатирьова переконана, що традиційна система їх атестації та присвоєння їм кваліфікаційних категорій давно вичерпала себе. На її думку, на часі розробка, прийняття та впровадження ліцензування професійної діяльності кожного працюючого лікаря. Всі пропозиції щодо підвищення рівня кваліфікації лікарів містить проект «Стратегії розвитку системи післядипломної медичної (фармацевтичної) освіти в Україні», яка вже всебічно обговорена і схвалена у вищих навчальних закладах, тому її слід затвердити у поточному році.

Р. Богатирьова наголосила, що глибокі перетворення в охороні здоров’я потребують нової генерації лікарів та медичних сестер, тому перед вищою медичною школою стоять системні завдання. Вони можуть бути вирішені тільки за умови впровадження сучасних стандартів підготовки кадрів, подальшого створення мережі університетських клінік та лікарень. На часі більш інтенсивний розвиток очно-заочних форм підготовки з елементами дистанційного навчання, посилення деонтологічних аспектів у підготовці.

Також є конче необхідним внести суттєві зміни у процес підготовки лікарів в інтернатурі. Доцільно залишити в інтернатурі лише базові спеціальності. Для високотехнологічних спеціальностей слід створити умови для подальшого навчання в резидентурі, як це робиться у більшості розвинених країн світу. В Україні основою такої моделі може стати навчання у традиційній клінічній ординатурі, можливості й обсяги якої варто значно розширити, що дозволяє чинне законодавство.

Невідкладним є запровадження комплексу системних заходів щодо підвищення престижу медичної професії в суспільстві. Медична наука не може та й не має жити у постійному очікуванні обмежених бюджетних асигнувань. На сьогодні отримання науковими установами та університетами грантів від зарубіжних фондів — це частіше виняток, а має стати системою, свідченням реальної інтеграції у міжнародний науковий простір.

Під час впровадження організаційних змін, які нині відбуваються, для посилення захисту медичних працівників, професійного саморегулювання, важливим є залучення громадських і професійних асоціацій до процесу перетворень у галузі, тому підготовка і прийняття Закону України «Про медичне самоврядування» є також завданням на 2014 р.

Міністр зазначила, що, незважаючи на проведену значну роботу на підготовчому етапі, на жаль, відчувається і явний, і прихований супротив реформам з боку як медичного персоналу, так і населення. Людський фактор є надзвичайно важливим і мусить постійно враховуватися. Відповідно, формування позитивної суспільної думки про мету і кроки розвитку медичної сфери має знаходитися у фокусі щоденної діяльності керівників.

Необхідно докласти максимум зусиль для того, щоб довести до кожного мешканця України, до кожного медичного працівника основну мету і послідовні кроки змін у 2014 р.:

• поліпшення здоров’я населення;
• забезпечення рівного і справедливого доступу всіх громадян до медичних послуг належної якості;
• створення стимулів для здорового способу життя.

Одним із інструментів для реалізації цих завдань мають стати систематичні публічні лекції за участю не лише керівного складу МОЗ України, а й керівників регіонів з позитивними місцевими прикладами змін, що відбуваються у галузі. Особливу увагу слід приділити роботі із засобами масової інформації.

Будь-які зміни у сфері охорони здоров’я потребують ефективного управління, а це найскладніший розділ менеджменту. Керівникам на всіх територіях слід бути ініціаторами змін соціальної складової та розвитку інфраструктури громад, таких як: дороги, транспортне сполучення, житлове будівництво, сучасне інформаційне забезпечення тощо, від чого залежить якість і доступність медичної допомоги.

Завершуючи виступ, Р. Богатирьова підкреслила, що 2014 р. швидко промайне і з його закінченням завершиться дія Закону «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві». Тому в найближчий час потрібно буде дати відповідь на принципове запитання: що робити далі з пілотними і непілотними регіонами? На думку міністра, необхідно:

1. Вже в І кварталі 2014 р. глибоко проаналізувати результати ходу реформ у пілотних регіонах із залученням експертів ВООЗ.

2. Результати експертизи покласти в основу нової редакції Закону, норми якого дозволять розпочати з 2016 р. проведення реформ у системі охорони здоров’я на всій адміністративній території України.

3. Одночасно слід проводити аргументовану роботу з Верховною Радою України щодо можливої пролонгації дії нинішнього Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» ще на 2015 р.

4. За результатами реформ у сфері охорони здоров’я розпочати системну роботу щодо підготовки стратегічного державного документа на довгострокову перспективу. Таким документом могла би стати Доктрина охорони здоров’я в Україні.

Олександр Устінов,

фото надане прес-службою МОЗ України