Василь Лазоришинець: розвиток дитячої кардіохірургії — це показник розвитку медицини в цілому

9 жовтня 2012
1017
Резюме

В Україні на сьогодні працює 24 кардіохірургічних центри, і це ще не межа

Вітчизняна школа кардіохірургії, започаткована Миколою Амосовим, вважається однією з найкращих у світі. Останніми роками поряд із запровадженням у клінічну практику сучасних технологій відбувається розвиток мережі кардіохірургічних центрів в України. Докладніше розповісти про цей важливий процес ми попросили відомого дитячого кардіохірурга, організатора охорони здоров’я, доктора медичних наук, професора, члена-кореспондента НАМН України, начальника організаційно-методичного управління НАМН України, заслуженого лікаря України Василя Лазоришинця.

— Василю Васильовичу, чому Ви вибрали саме професію лікаря, та ще й дитячу кардіохірургію?

— У 1974 р. я закінчив середню школу на Закарпатті із золотою медаллю. Поступив у Київський медичний інститут ім. О.О. Богомольця, здавши лише один іспит, закінчив його у 1980 р. Професію лікаря вибрав, хоча лікарів у родині не було, і до 9 класу я мріяв бути офіцером. Однак у 9 класі рідний брат отримав травму, я відвозив його у лікарню, спостерігав за тим, як його оперували, і тоді вирішив стати хірургом. Під час навчання в Інституті починаючи з 4-го курсу працював операційною медичною сестрою у Київській міській клінічній лікарні № 12, два рази на тиждень чергував у невідкладній хірургії, ми тоді обслуговували 5 районів — половину Києва. І для того щоб стати хірургом, поїхав за розподілом у Чернігів, незважаючи на те, що я був студентським деканом і міг залишитися у Києві. У Чернігові пропрацював 7 років у серцево-судинній хірургії і у 1987 р. приїхав у знову у Київ, в Інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України (далі —Інститут), де поступив до клінічної ординатури. Після закінчення клінічної ординатури мене залишили на роботі в Інституті, де я і працюю до сьогодні, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника до заступника директора Інституту з наукової роботи. З 1993 р. очолюю відділ хірургії вроджених вад серця у дітей молодшого віку. З 1995 р. очолюю благодійний фонд «Дитячі серця».

У 1995 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук, а у 2002 р. — доктора медичних наук. У 2003 р. мені присвоєно вчене звання професора. У 2010 р. обрано членом-кореспондентом НАМН України. У січні 2008 р. був призначений на посаду заступника міністра охорони здоров’я України, а з 2009 по 2010 р. працював на посаді першого заступника міністра охорони здоров’я України. З 2010 р. очолюю лікувально-організаційне управління НАМН України.

З 1987 р. займався хірургією вроджених вад серця.

— З Вашої точки зору, враховуючи досвід практичного лікаря, який стоїть за операційним столом, і з точки зору організатора охорони здоров’я, чи з’явилися після роботи в Міністерстві охорони здоров’я України якісь ідеї, думки з приводу того, як покращити надання медичної допомоги у тому ж Закарпатті?

— Робота в Міністерстві охорони здоров’я України дала організаційний досвід, а також можливість побачити багато речей на рівні держави. Наприклад, коли у 2008 р. мене було призначено на посаду заступника міністра, за рік в Україні проводилося лише 4 тис. коронарографій та близько 1 тис. стентувань. За той самий період у сусідній Польщі, де населення становить 38 млн, було проведено 140 тис. коронарографій і близько 70 тис. стентувань. На сьогодні в Україні проводиться 15 тис. коронарографій на рік та близько 5 тис. стентувань, 17 тис. операцій на серці, яких до цього виконувалося 8–10 тис. на рік. Також створено 24 кардіохірургічних центри. Мені особисто разом із місцевою владою Закарпаття, разом із керівниками охорони здоров’я області в Ужгороді у складі Обласного кардіологічного диспансеру вдалося відкрити Кардіохірургічний центр, в якому сьогодні працюють мої учні. Цьому сприяли головний лікар кардіодиспансеру та начальник Обласного управління охорони здоров’я, а я вклав свій організаційний та професійний досвід. Також було надано допомогу в установці ангіографа вартістю близько 11 млн грн. На сьогодні у Кардіохірургічному центрі виконується 150–200 операцій на рік, а раніше такі хворі мали їхати в Київ.

І так практично у кожному регіоні, зокрема я особисто допомагав в організації кардіохірургічних центрів у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку. В Одесі й Донецьку сьогодні також працюють мої учні.

Тобто мережа кардіохірургічних центрів почала розвиватися, коли Ви займали посаду заступника міністра?

— Саме так. Взагалі кардіохірургія в Україні — це дітище М.М. Амосова, який ще у 1955 р. виконав першу в Україні операцію на серці. У подальшому всі ці операції виконувалися лише в одному закладі — Інституті серцево-судинної хірургії. Потім відкрився кардіохірургічний центр у Львові, відділ в Інституті Шалімова, а потім почали відкриватися кардіохірургічні центри по всій Україні. Досвід свідчить, що такі кардіохірургічні центри мають бути у кожному обласному центрі. А там, де є медичні вищі навчальні заклади, обов’язково мають бути кафедри серцево-судинної хірургії. Адже, на превеликий жаль, сьогодні у структурі смертності 66% становлять серцево-судинні та нейроваскулярні захворювання. Такої статистики немає в жодній країні світу. Коли у США на початку 80-х років ХХ ст. смертність від серцево-судинних захворювань становила 40%, там було прийнято загальнодержавну програму боротьби з ними, і за 20 років вдалося знизити смертність від серцево-судинних захворювань на 12%.

Чи маєте Ви викладацький досвід?

— Я викладаю на кафедрі серцево-­судинної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, читаю деякі лекції для курсантів. Але в основному це робота із клінічними ординаторами та аспірантами, у тому числі й іноземними, які після 2 років навчання можуть їхати і оперувати у будь-якому іншому кардіохірургічному центрі.

Коли Ви були заступником міністра, Ви все одно рано вранці їздили оперувати…

— Так, це моє життєве кредо: хірург має бути завжди у формі. Тому оскільки вдень часу не було, я о 6:00–6:30 вже був в операційній і виконував основний етап операції. Вся моя бригада мала бути готова і о 5 год починати операцію, а я за годину-півтори виконував основний етап операції і вже о 8:00–8:30 був у міністерстві й виконував свої обов’язки заступника міністра. Зараз я продовжую так працювати, хіба що трохи змістився час — я заходжу в операційну о 7:00, щоб о 9:00 бути в Академії і працювати.

Чи є у Вас досвід роботи в інших країнах?

— Так. Слід зазначити, що прогрес у хірургії вроджених вад серця в Україні почався після того, як посаду директора Інституту обійняв академік Геннадій Книшов. Для розвитку цієї галузі він відправив три різні бригади в Австралію, США та Німеччину. Я потрапив у США, у Мемфіс, штат Тенесі, де стажувався протягом 6 міс разом із анестезіологом, кардіологом та лікарями відділення реанімації. Після того, як я став членом Європейської асоціації кардіохірургів, щорічно отримував грант на навчання у тому чи іншому кардіохірургічному госпіталі в країнах Європи. Декілька разів у Лондоні, Парижі, Мюнхені, Берліні та Палермо. Після цих стажувань ми зрозуміли, що на сьогодні існує близько 160 видів вроджених вад серця і 210 видів оперативних втручань, які виконуються з цього приводу, і поступово оволоділи усіма методиками. Так, до стажування ми брали оперувати дітей з масою тіла 20 кг, потім — 15, потім 10. В Україні щороку народжується до 5 тис. дітей із вродженими вадами серця, і від 40 до 70% потребують оперативного втручання на першому році життя, в іншому разі вони можуть померти. Існують також критичні вроджені вади серця, при яких оперативне втручання необхідно проводити до 7 днів, а інколи — в перші години після народження дитини. Так, у 2010 р. в Інституті вперше проведено успішну операцію Норвуда при синдромі гіпоплазії лівих відділів серця. Коли ми все це зрозуміли, почали запроваджувати нові підходи, методологію, хірургічну техніку.

Як Ви бачите ситуацію зі здоров’ям населення у Вашому рідному регіоні — Закарпатті? Що необхідно зробити для того, щоб вона покращилася?

— Закарпаття вже протягом 4 років — одна з небагатьох областей, в яких відзначається позитивний приріст населення. Регіон має свої особливості. Це багатонаціональне населення, є люди, які взагалі не знають російської мови. Це угорські та румунські села. Найбільша проблема — організувати фізично доступну для всіх населених пунктів первинну та екстрену медичну допомогу, адже в області багато гірських і віддалених населених пунктів. Необхідно правильно реорганізувати цю допомогу, розмістивши пункти екстреної медичної допомоги, які могли б забезпечити час доїзду 20 хв.

Вже є чудові приклади стосовно розвитку вторинної медичної допомоги, зокрема у місті Мукачеві, де було об’єднано міську і районну лікарні, і практично одна лікарня обслуговує, як у Європі, 200 тис. населення. Стосовно третинного рівня — надання високоспеціалізованої медичної допомоги, слід відзначити сучасне відділення нейрохірургії в Ужгороді, у відкритті якого я брав участь. Під час епідемії грипу ми досягли забезпечення усіх районних лікарень дихальним обладнанням, киснем.

Залужений лікар — коли це звання було присуджене?

— У 1999 р. за вагомий внесок у розвиток дитячої кардіохірургії. Ще у 1993 р., коли я прийшов працювати виконуючим обов’язки завідувача відділу дитячої кардіо­хірургії, ми за 1 рік домоглися зниження післяопераційної летальності при деяких вадах серця у 10 разів.

Скільки операцій Ви виконуєте на рік?

— Приблизно 250–300. Слід зазначити, що у світі зараз є тенденція до виконання кардіохірургічних операцій із залученням міні-інвазивних методик. Так, у провідних клініках США та Європи, де мені доводилося працювати, лише 20% усіх операцій виконуються на відкритому серці, усі інші, в тому числі й пересадка клапанів, — за допомогою міні-інвазивних технологій. Для нас ці технології поки що недоступні, адже один такий клапан коштує 75 тис. дол. США.

Яка Ваша роль на посаді начальника лікувально-організаційного управління НАМН України?

— Ми займаємося координацією лікувальної діяльності у 36 наших установах, де за рік лікуються приблизно 150 тис. пацієнтів, 1 млн 700 тис. пацієнтів отримують амбулаторну допомогу. Виконується понад 80 тис. оперативних втручань. Також до завдань управління входить доведення на­укових розробок до практичної медицини. Це складне завдання, але ми його виконуємо. Так, щороку наші 36 інститутів опрацьовують 120–150 наукових тем. Наше завдання — відібрати найкраще з них і запровадити у практичну охорону здоров’я. Також на базі наших установ щорічно проходять післядипломне навчання близько 4 тис. практичних лікарів, видаються біля 9 тис. наукових публікацій, із них 20% — у зарубіжних виданнях. Також фахівці управління беруть участь у підготовці проектів нормативних документів для Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України.

Олександр Устінов,
фото Сергія Бека