Василь Лазоришинець: розвиток дитячої кардіохірургії — це показник розвитку медицини в цілому

Вітчизняна школа кардіохірургії, започаткована Миколою Амосовим, вважається однією з найкращих у світі. Останніми роками поряд із запровадженням у клінічну практику сучасних технологій відбувається розвиток мережі кардіохірургічних центрів в України. Докладніше розповісти про цей важливий процес ми попросили відомого дитячого кардіохірурга, організатора охорони здоров’я, доктора медичних наук, професора, члена-кореспондента НАМН України, начальника організаційно-методичного управління НАМН України, заслуженого лікаря України Василя Лазоришинця.

— Василю Васильовичу, чому Ви вибрали саме професію лікаря, та ще й дитячу кардіохірургію?

— У 1974 р. я закінчив середню школу на Закарпатті із золотою медаллю. Поступив у Київський медичний інститут ім. О.О. Богомольця, здавши лише один іспит, закінчив його у 1980 р. Професію лікаря вибрав, хоча лікарів у родині не було, і до 9 класу я мріяв бути офіцером. Однак у 9 класі рідний брат отримав травму, я відвозив його у лікарню, спостерігав за тим, як його оперували, і тоді вирішив стати хірургом. Під час навчання в Інституті починаючи з 4-го курсу працював операційною медичною сестрою у Київській міській клінічній лікарні № 12, два рази на тиждень чергував у невідкладній хірургії, ми тоді обслуговували 5 районів — половину Києва. І для того щоб стати хірургом, поїхав за розподілом у Чернігів, незважаючи на те, що я був студентським деканом і міг залишитися у Києві. У Чернігові пропрацював 7 років у серцево-судинній хірургії і у 1987 р. приїхав у знову у Київ, в Інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова НАМН України (далі —Інститут), де поступив до клінічної ординатури. Після закінчення клінічної ординатури мене залишили на роботі в Інституті, де я і працюю до сьогодні, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника до заступника директора Інституту з наукової роботи. З 1993 р. очолюю відділ хірургії вроджених вад серця у дітей молодшого віку. З 1995 р. очолюю благодійний фонд «Дитячі серця».

У 1995 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук, а у 2002 р. — доктора медичних наук. У 2003 р. мені присвоєно вчене звання професора. У 2010 р. обрано членом-кореспондентом НАМН України. У січні 2008 р. був призначений на посаду заступника міністра охорони здоров’я України, а з 2009 по 2010 р. працював на посаді першого заступника міністра охорони здоров’я України. З 2010 р. очолюю лікувально-організаційне управління НАМН України.

З 1987 р. займався хірургією вроджених вад серця.

— З Вашої точки зору, враховуючи досвід практичного лікаря, який стоїть за операційним столом, і з точки зору організатора охорони здоров’я, чи з’явилися після роботи в Міністерстві охорони здоров’я України якісь ідеї, думки з приводу того, як покращити надання медичної допомоги у тому ж Закарпатті?

— Робота в Міністерстві охорони здоров’я України дала організаційний досвід, а також можливість побачити багато речей на рівні держави. Наприклад, коли у 2008 р. мене було призначено на посаду заступника міністра, за рік в Україні проводилося лише 4 тис. коронарографій та близько 1 тис. стентувань. За той самий період у сусідній Польщі, де населення становить 38 млн, було проведено 140 тис. коронарографій і близько 70 тис. стентувань. На сьогодні в Україні проводиться 15 тис. коронарографій на рік та близько 5 тис. стентувань, 17 тис. операцій на серці, яких до цього виконувалося 8–10 тис. на рік. Також створено 24 кардіохірургічних центри. Мені особисто разом із місцевою владою Закарпаття, разом із керівниками охорони здоров’я області в Ужгороді у складі Обласного кардіологічного диспансеру вдалося відкрити Кардіохірургічний центр, в якому сьогодні працюють мої учні. Цьому сприяли головний лікар кардіодиспансеру та начальник Обласного управління охорони здоров’я, а я вклав свій організаційний та професійний досвід. Також було надано допомогу в установці ангіографа вартістю близько 11 млн грн. На сьогодні у Кардіохірургічному центрі виконується 150–200 операцій на рік, а раніше такі хворі мали їхати в Київ.

І так практично у кожному регіоні, зокрема я особисто допомагав в організації кардіохірургічних центрів у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку. В Одесі й Донецьку сьогодні також працюють мої учні.

— Тобто мережа кардіохірургічних центрів почала розвиватися, коли Ви займали посаду заступника міністра?

— Саме так. Взагалі кардіохірургія в Україні — це дітище М.М. Амосова, який ще у 1955 р. виконав першу в Україні операцію на серці. У подальшому всі ці операції виконувалися лише в одному закладі — Інституті серцево-судинної хірургії. Потім відкрився кардіохірургічний центр у Львові, відділ в Інституті Шалімова, а потім почали відкриватися кардіохірургічні центри по всій Україні. Досвід свідчить, що такі кардіохірургічні центри мають бути у кожному обласному центрі. А там, де є медичні вищі навчальні заклади, обов’язково мають бути кафедри серцево-судинної хірургії. Адже, на превеликий жаль, сьогодні у структурі смертності 66% становлять серцево-судинні та нейроваскулярні захворювання. Такої статистики немає в жодній країні світу. Коли у США на початку 80-х років ХХ ст. смертність від серцево-судинних захворювань становила 40%, там було прийнято загальнодержавну програму боротьби з ними, і за 20 років вдалося знизити смертність від серцево-судинних захворювань на 12%.

— Чи маєте Ви викладацький досвід?

— Я викладаю на кафедрі серцево-­судинної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, читаю деякі лекції для курсантів. Але в основному це робота із клінічними ординаторами та аспірантами, у тому числі й іноземними, які після 2 років навчання можуть їхати і оперувати у будь-якому іншому кардіохірургічному центрі.

— Коли Ви були заступником міністра, Ви все одно рано вранці їздили оперувати…

— Так, це моє життєве кредо: хірург має бути завжди у формі. Тому оскільки вдень часу не було, я о 6:00–6:30 вже був в операційній і виконував основний етап операції. Вся моя бригада мала бути готова і о 5 год починати операцію, а я за годину-півтори виконував основний етап операції і вже о 8:00–8:30 був у міністерстві й виконував свої обов’язки заступника міністра. Зараз я продовжую так працювати, хіба що трохи змістився час — я заходжу в операційну о 7:00, щоб о 9:00 бути в Академії і працювати.

— Чи є у Вас досвід роботи в інших країнах?

— Так. Слід зазначити, що прогрес у хірургії вроджених вад серця в Україні почався після того, як посаду директора Інституту обійняв академік Геннадій Книшов. Для розвитку цієї галузі він відправив три різні бригади в Австралію, США та Німеччину. Я потрапив у США, у Мемфіс, штат Тенесі, де стажувався протягом 6 міс разом із анестезіологом, кардіологом та лікарями відділення реанімації. Після того, як я став членом Європейської асоціації кардіохірургів, щорічно отримував грант на навчання у тому чи іншому кардіохірургічному госпіталі в країнах Європи. Декілька разів у Лондоні, Парижі, Мюнхені, Берліні та Палермо. Після цих стажувань ми зрозуміли, що на сьогодні існує близько 160 видів вроджених вад серця і 210 видів оперативних втручань, які виконуються з цього приводу, і поступово оволоділи усіма методиками. Так, до стажування ми брали оперувати дітей з масою тіла 20 кг, потім — 15, потім 10. В Україні щороку народжується до 5 тис. дітей із вродженими вадами серця, і від 40 до 70% потребують оперативного втручання на першому році життя, в іншому разі вони можуть померти. Існують також критичні вроджені вади серця, при яких оперативне втручання необхідно проводити до 7 днів, а інколи — в перші години після народження дитини. Так, у 2010 р. в Інституті вперше проведено успішну операцію Норвуда при синдромі гіпоплазії лівих відділів серця. Коли ми все це зрозуміли, почали запроваджувати нові підходи, методологію, хірургічну техніку.

— Як Ви бачите ситуацію зі здоров’ям населення у Вашому рідному регіоні — Закарпатті? Що необхідно зробити для того, щоб вона покращилася?

— Закарпаття вже протягом 4 років — одна з небагатьох областей, в яких відзначається позитивний приріст населення. Регіон має свої особливості. Це багатонаціональне населення, є люди, які взагалі не знають російської мови. Це угорські та румунські села. Найбільша проблема — організувати фізично доступну для всіх населених пунктів первинну та екстрену медичну допомогу, адже в області багато гірських і віддалених населених пунктів. Необхідно правильно реорганізувати цю допомогу, розмістивши пункти екстреної медичної допомоги, які могли б забезпечити час доїзду 20 хв.

Вже є чудові приклади стосовно розвитку вторинної медичної допомоги, зокрема у місті Мукачеві, де було об’єднано міську і районну лікарні, і практично одна лікарня обслуговує, як у Європі, 200 тис. населення. Стосовно третинного рівня — надання високоспеціалізованої медичної допомоги, слід відзначити сучасне відділення нейрохірургії в Ужгороді, у відкритті якого я брав участь. Під час епідемії грипу ми досягли забезпечення усіх районних лікарень дихальним обладнанням, киснем.

— Залужений лікар — коли це звання було присуджене?

— У 1999 р. за вагомий внесок у розвиток дитячої кардіохірургії. Ще у 1993 р., коли я прийшов працювати виконуючим обов’язки завідувача відділу дитячої кардіо­хірургії, ми за 1 рік домоглися зниження післяопераційної летальності при деяких вадах серця у 10 разів.

— Скільки операцій Ви виконуєте на рік?

— Приблизно 250–300. Слід зазначити, що у світі зараз є тенденція до виконання кардіохірургічних операцій із залученням міні-інвазивних методик. Так, у провідних клініках США та Європи, де мені доводилося працювати, лише 20% усіх операцій виконуються на відкритому серці, усі інші, в тому числі й пересадка клапанів, — за допомогою міні-інвазивних технологій. Для нас ці технології поки що недоступні, адже один такий клапан коштує 75 тис. дол. США.

— Яка Ваша роль на посаді начальника лікувально-організаційного управління НАМН України?

— Ми займаємося координацією лікувальної діяльності у 36 наших установах, де за рік лікуються приблизно 150 тис. пацієнтів, 1 млн 700 тис. пацієнтів отримують амбулаторну допомогу. Виконується понад 80 тис. оперативних втручань. Також до завдань управління входить доведення на­укових розробок до практичної медицини. Це складне завдання, але ми його виконуємо. Так, щороку наші 36 інститутів опрацьовують 120–150 наукових тем. Наше завдання — відібрати найкраще з них і запровадити у практичну охорону здоров’я. Також на базі наших установ щорічно проходять післядипломне навчання близько 4 тис. практичних лікарів, видаються біля 9 тис. наукових публікацій, із них 20% — у зарубіжних виданнях. Також фахівці управління беруть участь у підготовці проектів нормативних документів для Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України.

Олександр Устінов,
фото Сергія Бека