Постпрандіальний дистрес-синдром: пошук ефективних препаратів

28 жовтня 2020 о 17:09
4093

Актуальність

У сучасних поглядах на механізм формування постпрандіального дистрес-синдрому (ППДС) увага приділяється вегетативній реакції розладу —  порушення здатності до регуляції тиску всередині шлунка шляхом послідовного скорочення та розслаблення гладких м’язів шлункової стінки (акомодація шлунка). В нормі під час їди обсяг шлунка збільшується без зростання тиску всередині (вагусний рефлекс). Дискоординована робота м’язів призводить до підвищення внутрішньошлункового тиску, внаслідок чого пришвидшується проходження харчової грудки в антральний відділ шлунка. Виникають стійкі симптоми: відчуття швидкого насичення та еметичні розлади (Stanghellini V., Hlaster W.L., 2016). До того ж ППДС є потенційної патогенетичною ланкою формування стравоходу Баррета (передраковий стан). Основним патогенетичним ланцюгом ППДС вважають диссинергію осі «кишечник–мозок», у результаті якої здатність шлунка до акомодації зменшується аж до її зникнення. Зважаючи на нез’ясованість етіологічних чинників порушення, патогенетичне лікування у разі ППДС спрямоване на зміну пропульсивної моторики шляхом блокування D2-рецепторів дофамінергічного сигнального шляху. Такий ефект досягається при застосуванні селективних інгібіторів дофамінових D2-рецепторів, зокрема домперидону та ітоприду (прокінетики). Попередні результати досліджень надали задовільну переносимість препаратів-прокінетиків (Carbone F. et al., 2018). Однак питання ефективності виявилося дискусійним. До того ж, нез’ясованість профілю безпеки прокінетичних препаратів суттєво обмежила їх застосування у клінічній практиці (Enck P. et al., 2017). Аби підтвердити ефективність препаратів із прокінетичною активністю, група дослідників на чолі з Карен Ван ден Гут (van den Houte K.) провели дослідження дозозалежної зміни акомодації шлунка. Результати опубліковані на онлайн-ресурсі «Neurogastroenterology&Motility», Wiley Online Library, (Нейрогастроентерологія та моторна функція, віртуальна бібліотека Вайлі).

Результати та методи

До дослідження залучено 15 соматично здорових добровольців. Учасників дослідження розподілили на три інтервенційні групи, дві з яких отримували ітоприд у дозі 50 та 100 мг; третя група отримувала домперидон. Контрольна група отримувала плацебо.

Початковий рівень тиску всередині шлунка  вимірювали  після 12-годинного голодування за допомогою полівінілового зонда, зовнішній кінець якого поєднали з електронним баростатом. До внутрішнього кінця кріпився пластиковий пакет об’ємом 1200 мл. Обсяг шлунка змінювали шляхом наповнення пакета повітрям із подальшим здуванням. Через 30 хв після процедури пацієнти отримували препарати, після чого дослідники визначали зміну тиску на 1 мм рт. ст. Самопочуття учасників дослідження оцінювали за шкалою якості життя (VAS).

З’ясовано відсутність змін шлункової акомодації та чутливості до збільшення обсягу шлунка у трьох інтервенційних групах порівняно з контрольною групою. Незначне зниження препрандіального тиску виявлено у групі ітоприду 50 мг порівняно з контрольною групою (р˂0,01). Однак постпрандіальний тиск виявився значно нижчим у групі домперидону (р˂0,05) та ітоприду 50 мг  (р˂0,01).

Висновки

Таким чином, дослідники  дійшли висновку щодо наявності дозозалежних змін акомодації у соматично здорових осіб та необхідності проводити подальші дослідження з метою вивчення ефективності прокінетикі серед стратифікованих груп пацієнтів.

  • Carbone F., Vandenbergh A., Holvoet L. et al. (2018) The therapeutic outcome of itopride in functional dyspepsia postprandisl distress syndrome. Published abstract DDW (383).
  • Enck P., Azpiroz F., Boeckxstaens G. et al. (2017) Functional dyspepsia. Nat. Rev. Dis., 3: 17081.
  • Stanghellini V., Hlaster W.L. (2016). Rome IV – Gastroduodenal disorders. Gastroenterology, 150(6): 1380–1392.
  • van den Houte K., Carbone F., Pauwels A. et al. (2019) Influence of itopride and domperidone on gastric tone and on the perception of gastric distention in healthy subjects. Neurogastroenterol. Motil., 31: 13544 (https://doi.org/10.1111/nmo.13544).

Юлія Жарікова